Новина про Ірину Шев, українку, яка в дитинстві переїхала до Португалії і стала відомою журналісткою та телеведучою. Початок повномасштабного вторгнення вона зустріла в Києві, працюючи кореспонденткою португальського телеканалу. Вже наступного року Ірина ухвалила складне рішення – звільнитися, стати фрилансеркою та залишитися в Україні до завершення війни. Як зізнається журналістка, їй стало нестерпно жити в комфорті далеко від рідної землі.
В інтерв’ю OBOZ.UA Ірина Шев поділилася, як вона обрала ризиковану роботу на лінії фронту замість стабільної кар’єри на престижному каналі, які теми найбільше цікавлять західну аудиторію, а також розповіла про реальні заробітки іноземних журналістів в Україні. Вона також пояснила, чому не варто очікувати безумовної підтримки від європейців, розповіла про свої враження від України після повернення та розкрила свою амбітну мрію.
Життєвий шлях Ірини Шев
– Розкажіть трошки про себе. Ірина Шев – це ваше повне ім’я? В якому віці ви переїхали до Португалії? Як адаптувалися до життя в новій країні?
– Здатність до адаптації, мабуть, є однією з характерних рис українців. Вона формується завдяки історичному досвіду, традиціям і цінностям, але також передбачає постійну готовність пристосовуватися – саме це дозволяло українцям виживати протягом століть. Ця риса також притаманна українським діаспорам у різних країнах світу.
Моє ім’я також відображає цю адаптацію. У дитинстві в Португалії вчителям і однокласникам було важко вимовляти моє повне прізвище – Шевчишин. Тому я вирішила скоротити його до Shev для публічного використання. У телевізійному контексті це також має практичне значення, адже повне ім’я складно швидко і чітко відтворити в ефірі.
Я народилася у 1991 році в Збаражі, Тернопільська область. У 2001 році, у віці десяти років, переїхала до Португалії. Інтерес до розповідання історій супроводжував мене з раннього віку. Для мене журналістика – це спосіб осмислення реальності та можливість пояснювати її іншим. Це процес, у якому спочатку намагаєшся зрозуміти складні явища, а потім максимально точно і доступно донести їх до аудиторії.
Війна та журналістика
– Як ви потрапили в журналістику? Чому вирішили пов’язати своє життя саме з цією професією?
– Я працюю журналісткою з 2015 року: спочатку в тижневику Expresso, потім на телеканалі SIC, які входять до однієї медіагрупи. Починала з підготовки щоденних матеріалів для онлайн-версії видання, займалася журналістськими розслідуваннями для журналу, працювала з соціальними мережами, а з 2019 року перейшла до телевізійної журналістики.
На початку моєю основною спеціалізацією була культурна тематика – кіно, виставки, музика, література. Цей період став важливим етапом професійного розвитку, оскільки дав можливість працювати з унікальними темами та спілкуватися з представниками культурного середовища, чия діяльність має значний вплив на сучасність. У 2020 році я почала координувати та вести щотижневу програму Invasões Bárbaras, присвячену аналізу актуальних подій з перспективи мігрантів, які проживають у Португалії.
– Яким для вас був 24 лютого 2022 року? Ви вірили, що Росія справді нападе?
– Я перебувала в готелі в центрі Києва, прокинулася близько о пів на шосту ранку від десятків повідомлень і пропущених дзвінків. Мій зворотний рейс до Лісабона був запланований на наступний день. Я хворіла на COVID-19, мала високу температуру і після майже місяця роботи в Україні, де висвітлювала напруження на російсько-українському кордоні, зрозуміла, що змушена повернутися, оскільки організм більше не витримував.
Однак я ще не усвідомлювала, що це був лише початок одного з найважчих періодів у нашому житті. Час минає, але багато хто з нас ніби залишається в 2022 році. Ми живемо далі, виконуємо щоденні обов’язки, одружуємося, кохаємо, народжуємо дітей, ходимо на похорони, плачемо, відчуваємо страх, прокидаємося, іноді навіть танцюємо, сумніваємося і намагаємося зберігати віру – і цей цикл повторюється знову і знову…
Якщо відповідати на ваше запитання, то для мене 24 лютого 2022 року стало моментом прямого зіткнення з реальністю. Багато ілюзій було зруйновано, і світ у звичному розумінні перестав існувати. Я взяла мікрофон і разом із португальським колегою, оператором Руєм ду О, вирушила на порожні вулиці Києва, щоб зафіксувати перші військові колони, які рухалися Хрещатиком. Коли з’являлася можливість, я сідала на підлогу, щоб перепочити між прямими включеннями для телебачення, а він у цей час стежив за ситуацією. Висока температура не спадала і суттєво ускладнювала роботу.
Що стосується другої частини запитання: ні, я не вірила, що відбудеться вторгнення такого масштабу. Я припускала, що бойові дії можуть загостритися на Донбасі, але не очікувала повномасштабної війни.
– З 2022 року ви працюєте кореспонденткою телеканалу SIC. Які історії найбільше цікавлять західну аудиторію сьогодні?
– Я працюю кореспонденткою телеканалу SIC і співпрацюю з тижневиком Expresso. Також веду подкаст Manual de Sobrevivência. Португальська аудиторія проявляє значний інтерес до подій в Україні. Це видно не лише за переглядами наших репортажів, але й за зворотним зв’язком, який я отримую через соціальні мережі.
Водночас варто розуміти, що португальці мають інший історичний і культурний досвід, тому не завжди можуть повною мірою усвідомити спосіб мислення людей, які живуть в умовах війни або мають досвід десятиліть життя під радянською системою. Проте вони щиро співпереживають і виявляють солідарність.
Найбільший відгук у західної аудиторії викликають історії, в центрі яких конкретна людина, а не лише сама подія. Йдеться про персоналізовані наративи, через які розкривається ширший контекст. Такий підхід дозволяє створити емоційний зв’язок між різними реальностями і на певний момент стирає бар’єри.